2
Полонинко, верховинко, чим-есь так згордiла, чи не тими овечками, що-сь тiльки уздрiла? - Гiсь! Гiсь! - пiдганяє ззаду вiвчар. Вiвцi лiниво згинають колiна, тремтять на тонких нiжках i трусять вовну.- Гiсь! Гiсь!..- Голi морди, з старечим виразом зануди, одкривають слинявi губи, щоб поскаржитись бозна-кому: "Бе-е... ме-е..." Два вiвчарi ведуть перед. Червонi гачi мiрно розтинають повiтря, од руху киває на ходi за кресанею квiтка,- Бир-бир!..- Вiвчарки нюхають вiтер i одним оком скоса поглядають на вiвцi, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють пухнатi хребти, як дрiбнi в озерi хвилi, i драглiє отара.Птруа... птруа!..- Горляний поклик все навертає крайнiх в отару, тримає повiдь у берегах. Гори голубiють навколо, як море, вiтер громадить на небi хмари. Тремтять кучерявi овечi хвости, а голови всi нахилились, i бiлi плескатi зуби вигризають у корiнь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горiшок.- Бир! Бир!..- Стелить отарi пiд ноги полонина свiй килим, а вона накриває її рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь... Бе-е... ме-е!.. Хрусь-хрусь... Тiнi од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають їх з мiсця на мiсце. Ходять, здається, гори, як вали в морi, i тiльки далекi непорушно голубiють на мiсцi. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в нiй, запалило трави зеленим вогнем, за вiвчарями iдуть довгi їх тiнi.- Птруа... Птруа!..-Хрум-хрусь... хрусь-хрусь... Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м'яко вовниста хвиля по полонинi, а вiтер почина грати на далекiм вориннi. Дз-з..- тонко спiває вiн в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. Дз-з...- обзивається грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили пiвнеба, гасне далекий Бескид, i чорнiє, i похмурнiє в тiнях, немов удiвець, а полонина ще молодiє. I питається вiтер тонко в вориннi: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?" -"Бо зелена полонинка за мене не пiде",- сумно зiтхає Бескид. Блакитне небо замазалось сiрим, море гiр потемнiло, полонина погасла, i отара овець повзе по нiй, як сiрий лишай. Холодний вiтер розправля крила i б'є ними у груди попiд кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б'є... Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить бiль нестерпучий, плаче самотнiй сум... Дз-з... дзи-и... Невгавуче, безперестанку. Висотує жили i крає ножем по серцi. Хтiв би не слухать, але не можна, хтiв би втекти - та де? Гiсь-гiсь!.. А ти куди?.. Шляг би тi трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. Але Мурко вже навертає. Обганяє вiвцю, вiтер настовбурчив на ньому шерсть, а вiн зловив вже зубами за карк вiвцю i кинув в отару. Дз-з-и и... Дз-зi-i-i... Так зуби болять одноманiтним i нестерпучим болем. Зцiпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек тi та цур! Що воно плаче? Вiдай, се "той", бодай скаменiв!.. Отак, здається, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав... Бо вже не годен... Дз-з-и-и... Дзi-у-у!.. Йой!.. Iван виймає флояру i дме у неї що має сили, але "той", навiжений, сильнiший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кiнь, б'є копитами трави i розмечує гривою згуки флояри. А Чорногора, мов вiдьма, блима за ним бiльмом - снiговим полем з-пiд чорних розпатланих кiс i лякає. Дз-и-и... Дзi-у-у!.. Закотилися вiвцi в долинку, i тут тихiше. На сiрому небi показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильнiше запахла. Озерце в небi виступа з берегiв i вже широко розлило води. Заголубiли знову верхи, а всi долини налились золотом сонця. Iван дивиться вниз. Там десь, мiж горами, де люди, по зеленiй отавi походжають бiлi ноги Марiчки. її очi зверненi десь на полонину. Чи спiває свої спiванки? А може, справдi порозсiвала по горах, вони зiйшли квiтками, а Марiчка замовкла? Ой як будуть вiвчарики Бiлi вiвцi пасти, Будуть мої спiваночки За кресаню класти...- згадується йому милий дiвочий голос, i вiн зриває квiтку та закосичує нею кресаню. Птруа... птруа... Сонце пече. Робиться душно. Котяться вiвцi, пирхають на бiгу, кривлять старечi губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собi свiжi бабельки. Хрусь-хрусь... хрум-хрум... Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють хребти, як в озерi хвильки... Бе-е... ме-е... а собаки усе тримають отару у берегах. Потомились вiвчарки. Лягають i носять боками в травi. На довгий червоний язик, що звиса мiж iклами, сiдають мухи. - Бир-бир! - сердито гукає Iван, i вже собаки при вiвцях. Далеко, на полонинi, пiд густим лiсом, пасуться корови. Бовгар(19) сперся в задумi на довгу трембiту. Так поволi тягнеться час. Гiрське повiтря прополоскало груди, хочеться їсти. I як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полi. Пiд ногами зелений острiв, що його обливають блакитнi води далеких гiр. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гнiздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно - сокотися... Гiсь-гiсь! Трусяться вiвцi зеленим полем, м'яко ступають по травi постоли... Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах... Сон налягає. Кладе м'якеньку лапу на очi i на лице i шепче до вуха: спи... Вiвцi тануть перед очима... от вже з овець стали ягнята, а от нiчого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марiчка. Ой не обдуриш, небого, ой нi... Iван знає, що то лiсна, а не Марiчка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком... I раптом дике передсмертне ревiння корови викидав його зi сну. Що? Де? Бонгар як стояв, опершись трембiтою в землю, так i застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зiгнув воласту шию i пiдняв хвiст. Вiн вже мчить на той крик, високо скаче i рве ногами траву. Рiже ногами повiтря. Бовгар стрепенувся i поспiшав за ним до лiсу. Бахнув у лiсi стрiл. Бах-бах-бах...- загримiли з рушниць верхи. Бах-бах-бах...- озвались дальшi, i все нiмiв. Тиша. "Певно, "вуйко" зарiзав корову",- дума Iван i пильнiше оглядає свою отару. - Птруа-птруа...- Сонце наче заснуло, вiтер затих i перенiсся з землi на небо. Вiн вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхiв, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, i не знати, чи день стоїть, чи минає... Раптом до вуха долiтав давно жданий поклик трембiти. Вiн приносить од стаї запах кулешi та диму i довгим мелодiйним тремтiнням оповiдав, що кошари чекають на вiвцi... - Гiсь-гiсь...- Мечуться пси, блеють овечки i ллються перистим потоком в долину, трясучи вим'ям, обважнiлим од молока...