Ти моя
Олександр сидів на краю лікарняного ліжка, його рана майже зажила, але він все ще носив пов’язку. Таня стояла перед ним, схрестивши руки на грудях, намагаючись виглядати спокійною, хоча всередині все палало від одного його погляду.
— Ну ось і все, — сказала вона, взявши карту з його рук. — Ти офіційно здоровий.
Олександр не відповів одразу. Він дивився на неї так, що в неї пересохло в горлі. Потім повільно підвівся, ставши перед нею, його тіло випромінювало тепло, а очі пронизували наскрізь.
— Чи погоджуєшся ти, що тепер ти моя? — його голос був низьким, майже шепіт, але кожне слово відлунювало в її тілі.
Таня не могла відвести погляду. Вона могла б пожартувати, могла б піти, але знала, що більше не хоче тікати. Вона хотіла його. Хотіла щоночі, щоранку. Поруч із ним вона відчувала, що їй усе під силу.
Вона глибоко вдихнула й видихнула одне слово:
— Погоджуюся.
В його очах промайнуло задоволення.
— Тоді на вихідних перевеземо твої речі до мене.
Таня кліпнула.
— Стій-стій. А хто тобі сказав, що житимемо в тебе?
Олександр нахилив голову набік, явно здивований її опором.
— Я чоловік і не можу жити на території жінки.
Вона фиркнула, склавши руки на грудях.
— Тоді слухай сюди. Якщо ми житимемо разом, то за моїми правилами.
Олександр ухилився.
— Кажи.
— Щоранку ти готуєш сніданок.
— Вже подобається, — кивнув він.
— Прибираємо по черзі.
— Без проблем.
— І якщо я не хочу говорити, ти не лізеш.
Він примружився.
— А якщо я захочу лізти?
— Тоді спатимеш на дивані.
Олександр засміявся, зробивши крок ближче, поки між ними не залишилося жодного сантиметра.
— Знаєш, мені подобається, як ти домовляєшся.
Таня усміхнулася, відчуваючи, як усередині розливається тепло.
— Тоді по руках?
Він нахилився, губами торкнувшись її вуха.
— По губах.
І перш ніж вона встигла відповісти, його поцілунок скріпив їхню угоду.