4
Опустiли кошари. Тиша i пустка. Може, там десь в глибоких долинах, звiдки гори починають рости, i лунають смiх людський та голоси, але у се вiриться мало. Тут, в полониш, де небо накриває безлюднi простори, що живуть в самотинi тiльки для себе, вiкує тиша. Лиш в стаї трiщить невгасимий погонь i все висилає синiй дим свiй на мандри. Здоєне молоко важко спочиває в дерев'янiй посудi, над ним схилився ватаг. Вiн вже його заправив. З подри(22), де сохнуть великi круглi боханцi будзу, повiває на ватага вiтер, але не може прогнати зi стаї запаху вугля, сиру i овечої вовни. Бо тим самим пахне i ватаг. Новi бербеницi й барильця нiмують в кутку, хоч тiльки запукай до них - i обiзветься голос, що там жиє. Холодна жентиця(23) свiтить з коновки зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дiтей. Все воно - чорнi лавки i стiни, ватра i дим, будз, берберицi й жентиця,- все воно близьке i рiдне, на всьому спочила його тепла рука. Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тодi ватаг вийма з-за череса цiлий жмуток дерев'яних колодок i починав читати. Там закарбовано все, в тiй дерев'янiй книзi, хто скiльки має овець i що кому належить. Турбота зсува йому брови, а вiн уперто чита: "Мосiйчук має штирнадцять дроб'ет, а му належит..." За стiнкою стаї спузар виводить: Питається у баранця Круторiжка вiвця: Ци ти вробиш, баранчику, Зеленого сiнця? - Розспiвався! - сердиться ватаг i наново перелiчує карби. Не знаєш ти, круторiжко, Яка буде зима, Ци ти вийдеш, ци не вийдеш З полонинки жива, - докiнчує спузар у сiнях i входить в стаю. Закопчений, чорний, згинається над вогнем, i бiлi зуби блищать у нього. Вогонь потрiскує стиха. Молоко в путинi жовкне i гусне. Ватаг схилився над ним скуплений, навiть суворий. Розщiбає поволi рукава i по сам лiкоть занурює в нього свої голi, зарослi волоссям руки. I так застигає над молоком... Тепер має бути тихо у стаї, дверi замкненi, i навiть спузар не смiє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все наче застигло в нiмому чеканнi, бербеницi затаїли у собi голос, притаїлись будзи на полицях, поснули сном чорним стiни i лави, вогонь ледве диха, i навiть дим соромливо тiкає в вiкно. Тiльки по легкому руховi жил на ватагових руках помiтно, що насподi в посудi одбувається щось. Руки оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лiктi, щось плещуть, бгають та гладять там всерединi, i раптом з дна посуди, з-пiд молока, пiдiймається кругле сирове тiло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескатi боки, купається в бiлiй купелi, само бiле i нiжне, i коли ватаг його виймає, зеленi родовi води дзвiнко стiкають в посуду... Ватаг легко зiтхнув. Тепер i спузар може вже глянуть. Славний родився будз, ватаговi на втiху i на пожиток людям... Одчиняються дверi нарозтiж, вiтер дме з подри, ватра з радостi лиже чорний котел, в якому сироватка Єуля коломийки, i серед диму й вогню блищать в спузаря зуби... А коли сонце заходить, ватаг виносить зi стаї трембiту i трубить побiдно на всi пустиннi гори, що день скiнчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко...