5
За своє лiтування у полонинi зазнав Iван немало пригод. Раз вiн побачив дивну картину. Мав уже гнати вiвцi до стаї, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка знизилась i укутала лiс, а вiн став легкий i сивий, як привид. Тiльки полянка зеленiла пiд ним та чорнiла одинока смерека. I ось та смерека закурилась i почала рости. Росте та й росте - i ось виступив з неї якийсь чоловiк. Став на полянцi, бiлий, високий, i гукнув назад себе у лiс. I зараз вийшли з лiсу оленi, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращi та веселiшi. Гуртом вибiгли серни, потремтiли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмiдь їх заверне, отак як вiвцi вiвчарка. А той бiлий пасе - ще й погейкує на худiбку. Тут раптом звiвся вiтер, а то стадо як пирсне, так i пропало. Отак як би хукнув на скло, воно за пiтнiє, а потому щезне усе, наче нiчого не було. Вiн показував iншим, але тi дивувалися: "Де? Сама лиш мряка". За два тижнi "великий" - так вiвчарi пошепки називали ведмедя - зарiзав ще п'ять корiв. Часто негура(24) заставала вiвцi у полонинi. У густiй мряцi, бiлiй, як молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи.- Г-ей! - кликав Iван перед себе.- Г-ей! - вiдзивалось глухо на його поклик, як з-пiд води, а звiдки, де був той, що кричав,- невiдомо. Вiвцi сивим туманом котились попiд ногами, а далi пропадали й вони. Iван йшов безпомiчний, простягти руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, i кликав: - Гей!..- Де ти? - обзивалось вже ззаду - i Iван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому туманi, i коли прикладав до уст трембiту, щоб обiзватись, другий кiнець трембiти розпливався у мряцi, а здушений голос її, тут же на мiсцi, падав йому пiд ноги. Так вони розгубили кiлька овечок. "Вуйко" роздер ще двi корови, але то було востаннє: добирався вночi до стаї та й настромився на кiл. Тепер його шкура сушиться на кiлках i на неї брешуть собаки. Часом била на полонинi плова. Святий Iлля воювавсь з тими - цур їм та пек! Так блискав мечем i так гримав з рушницi - свят єси господи! - що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зiв'єся туди-сюди - та й шусть пiд камiнь... Вiн, щез би, глумиться боговi, пiдставляє, свою гузицю, а вiвчаревi бiда: страху набереться, ще й змокне до нитки... У петрiвку упали зими - i то такi тяжкiї, що три днi не сходив снiг. Тодi розчахнулось багато овечок... Зрiдка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми: - Що чути селом? I, як тi дiти, слухали простi оповiдання про те, скiльки люди вробили сiна, що буришки(25) нема, кукурудзи рiденькi, а Мочарникова Iлена померла. Потому всi разом пили за здоров'я маржинки, гостi набирали у бербеницi бриндзи та в мирностi знову спускались в долини. Вечорами бiля стаї палали вогнi. Вiвчарi скидали з себе одежу та трусили над ними вошi або, зiбравшись докупи, зголоднiлi за лiто без "челядини", вели безконечнi маснi розмови. Їх регiт покривав навiть соннi зiтхання худоби. Iван, перше нiж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди спiвучого i говiркого. - Мико!.. Ходи д'менi, браччiку!.. - Почекай, браччiку Йва, я зараз! - гукав од стаї спузар, i вже звiдти долiтала до Iвана його спiванка: Чорногора хлiб не родить, Не родить пшеницю, Викохує вiвчарикiв, Сирок i жентицю... Микола був сиротою i вирiс у полонинi. "Плекали мя вiвцi",- говорив вiн про себе, пригладжуючи непокiрнi кучерики. Упоравшись, лягав спузар бiля Iвана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогнi ватри. Iван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав: - Оповiж, браччiку, казку якус, ти їх багато знаєш... З чорного неба капали зорi, й пливла по ньому бiлим шумом небесна рiка. В долинах дрiмали гори. - Вiдай, ростут,- кидав наче до себе Iван. - Хто? - Гори. - Перше росли, тепер перестали... Микола мовкне, але потiм додає стиха: - З первовiку не було гiр, лише вода... Така вода, гейби море без берегiв. Та й бог ходив водою. Але раз вiн уздрiв, що на водi крутиться шум. "Хто ти є?" - запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити не можу". А то був арiдник. Бог про него не знав, бо вiн був, як бог, з первовiку. Дав бог йому руки та й ноги, i ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по водi ходити, схотiв бог землю зробити, а як дiстати з дна моря глини - не знає, бо бог все знав на свiтi, лише нiчого не вмiв зробити. А арiдник мав силу до всього - та й каже: "Я бих туди пронир".- "Пронри". От вiн пiрнув на дно, згрiб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсiяв. "Бiльше нема?" - (.Нема". Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в ротi у сотони, росте й собi. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очi на лоба лiзуть. "Плюй!" - радить бог. Зачав вiн плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б i небо пробили, коли б бог не закляв. Вiдтодi перестали гори рости... Дивно Iвановi, що такi краснi гори, такi веселi, а сотворив їх злий. - Кажи, браччiку, далi,- просить Iван, а Микола знов починав: - Арiдник був здатний до всього, що надумав - зробив. А бог, як що хотiв мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арiдник вiвцi, зробив си скрипку i грав, а вiвцi пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, i вже обоє пастушат. Що є на свiтi - мудрощi, штудерацiя всяка,- то все вiд нього, вiд сотони. Де що лиш в - вiз, кiнь, музика, млин або хата,- все вигадав вiн... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то... Раз арiдник змерз та й, щоб загрiтись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри i дивиться на вогонь. А той вже знав, чого вiн. "Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арiдник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що вiн озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини i знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а вiдтодi курить... Довго Микола оповiдає, а коли ненароком згадає чорта, Iван хрестить груди пiд кептарем. Микола ж тодi плює, аби нечистий не мав над ним сили...