6
Занедужав Микола - i Iван замiсть нього пильнує ватри. Проти вогню, на лавi, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокiйно хвилюють тiнi од бербениць, постогнує хорий. В чорнiм котлi кипить вода, дим збивається вгорi, пiд дах, i вилiтає крiзь Єонти. Часом нечистий дихне у дiру, i тодi дим з силою буха та гризе очi, але то добре, бо не можна заснути. А сон налягає. Щоб одiгнати його, Iван встромлює очi в живий вогонь. Вiн мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось, якби не вберiг! Весела грань смiється до Iвана з-пiд важкого накладу i раптом чезне. Перед очима пливуть вже зеленi плями, розпливаються у царинки, у смерековий лiс. По царинцi ступають бiлi ноги Марiчки. Вона кида в полiг граблi i простягає до нього руки. I у ту мить, коли Iван ось-ось мав почути м'яке тiло Марiчки на своїх грудях, з лiсу виходить з риком ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. "Ху, пек тi та цур!.. Невже заснув?" Жар з ватри клiпає оком, ватаг хропе, а пiд чорним покривалом рухливих тiней стогне Микола. Чи не пора варити кулешу на снiданок для вiвчарiв? Iван виходить з стаї. Тиша i холод обiймають його. Десь в загородах диха худiбка, збились вовною вiвцi, слабо блищать бiля застайок ватри. Вiвчарки обступили Iвана, витягують залежане тiло, гребуться i труться до нiг. Чорнi гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вiкують у такiй тишi, що чують навiть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорi, як бiлi овечки. Чи ще щось є в свiтi, опрiч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а мiж ними, як дрiбна цятка, чорнiє пастух. А може, нема нiчого. Може, нiч затопила вже гори, може. зсунулись гори, роздушили усе живуще i лиш одно Iванове серце глухо калата пiд кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота, як бiль зубiв, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затвердiла тиша, байдужний спокiй, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокiй-i, стрепенувшись раптом, вiн з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед Євалту вiвчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити нiч на скалки, як камiнь шибку. Ов-ов-во!..- одзиваються збудженi гори... Га-га-га...- повторяють в тривозi далекi верхи, i знову зiмкнулась розбита тиша. Вiвчарки вертають назад, скалять до Iвана зуби та махають хвостами. Але зробилось iще сумнiше. Схотiлось сонця, веселого шуму рiки, теплого хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. I раптом почув вiн тихе: "Iва-а!" Хтось його кликав. О! Знову: "Iва-а!.." Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночi? Заблудилась i кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут. Серце калата в Iванових грудях, але вiн вагається ще. Куди iти? I знову, утретє, долiтає до нього звiдкись: "Iва-а!.." Марiчка... вона... напевно... Вiн бiжить навпростець, без стежки, туди, звiдки чув голос, але стрiчає лиш прiрву, кудою не можна нi збiгти, анi дiстатись на полонину. Стоїть й заглядає у чорну безодню. Тодi йому робиться ясно: се його кличе лiсна. I, хрестячи груди та озираючись лячно, вiн повертає до стаї. Пора варити кулешу. В киплячий казан вiн сипле муку, крає її навхрест, i скоро запашна пара мiшається з запахом диму. Ватаг потягається вже... почина днiти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марiчка? Його тягне подивитися ще, коли стало виднiше. Йде в полонину. Холоднi роси сiдають йому на постоли, небо зачервонiлось, i зблiдли зорi. Iван виходить на верх - i раптом холоне. Де вiн? Що з ним? Куди дiлися гори? Води обляли кругом полонину, потопили верхи, i полонина пливе самотою в безкрайому морi. Од Чорногори подихнув вiтер, повнi води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте в глибинi, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стiкає вода. Сильнiше подиха холод, зростають вали на морi, i верхи, один за другим, пробиваються з бiлої пiни. Свiт наче наново родився. Води постiкали з верхiв i ходять вже пiд ногами, сонце простелило на небi свою корону i ось-ось покаже лице, а з стаї несеться сумний голос трембiти i будить зi сну полонину.