8
Надаремне Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи(26) збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц(27) i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати. Iван не вiрив. Се, певно, штуки Гутенюкiв. Дiзнались про їхнє кохання й сховали Марiчку. А коли зо всiх бокiв чув лиш те саме, рiшив шукати тiла. Мусило ж прибитись десь до кашiци(28), десь люди мали його спiймати. Пiшов вздовж рiчки, повний пекучого гнiву i злоби до її вiчного шуму, до киплячої лютi. В одному селi знайшов-таки тiло. Його вже витягли на зарiнок, але вiн не пiзнав в ньому Марiчки. Се не Марiчка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта рiчним камiнням, як у млинi... Великий жаль вхопив Iвана за серце. Зразу його тягло скочити з скелi у крутiж: "На, жери i мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далi од рiчки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марiчки. Блукав по лiсi, помiж камiнням, в заломах, як ведмiдь, що зализує рани, i навiть голод не мiг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потокiв i тим живився. Потому щез. Люди гадали, що вiн загинув з великого жалю, а дiвчата склали спiванки про їхнє кохання та смерть, якi розiйшлися по горах. Шiсть лiт не було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився. Худий, зчорнiлий, багато старший од своїх лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив на угорському боцi. Ще з рiк так походив, а вiдтак оженився. Треба ж було Єаздувати. Коли замовкли стрiли пiстолiв i одспiвали весiлля, а жiнка пригнала до загороди вiвцi й корови, Iван був задоволений навiть. Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дiвка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудiння, i немало десь пiде грошей на шовковi хустки та дорогi згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свiй писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лiсi,- вiн не журився. Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний багатства - не па те гуцул жиє на свiтi,саме плекання маржинки сповняло радiстю серце. Як дитина для мами - та кою була для нього худiбка. Весь час, всi думки займала турбота про сiно, про вигоди маржинцi, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вiвцi щасливо котились, а корови уположались. Скрiзь, од усього була небезпека, i треба було добре глядiти маржину од гадини, звiра i од вiдьом, якi всякими способами потягали манну з коров та потинали худiбку. Треба було багато знати, пiдкурювать, ворожити, збирати помiчне зiлля i замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра Єаздиня, i свої вiчнi турботи вiн дiлив з нею. - Ну i сусiди дав нам пан-бiг! - жалiлась вона чоловiковi.- Вiйшла давi в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долонi: "їй! Якi вони файнi!" На, маєш, гадаю собi. Не встигла та за порiг, а двоє ягнєт закрутилось на мiсцi - та й вже по них... Iгiй на тебе, вiдьмо... - А я йду сночi,- оповiдав Iван,- повз її хату та й дивлюся - кочеється шос кругле, гейби капшук. Та й свiтиться так, наче зiрниця. Став я й дивлюся, а воно по царинцi, через вориннє та й просто в Химинi дверi... Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої гачi, може б, ними вiдьму iмив, а так пропало... З другого боку, на найближчiм горбi, сусiдив Юра. Про нього люди казали, що вiн богує. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той градiвник i мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усi. Траплялось, що i Iван звертався до нього, але за кожним разом, стрiчаючи погляд чорних пекучих очей моль-фара, спльовував непомiтно: "Сiль тобi в оцi!.." Проте найгiрше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди така привiтна, вона вечорами перекидалась в бiлого пса та нипала по загородах сусiдських. Не раз Iван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв. Ряба корова на очах худла i все менше та менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. Вона пiдглядала, говорила примiвки, по кiлька разiв на вечiр бiгала до коров, вставала навiть вночi. Раз наробила такого крику, що Iван бiг в загороду як навiжений i мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелiзти у хлiв. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипiв вже голосок Химин: - Добрий вам вечiр, сусiдоньки краснi... хе-хе... Безвстидна! Чого вона тiльки не виробляла, ота родима вiдьма! Перекидалась у полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кiлки, неначе дiйки,- i надоїть повну дiйницю. Скiльки клопоту було в Iвава! Вiн не мав навiть коли спам'ятатись. Газдiвство потребувало вiчної працi, життя маржини так тiсно в'язалось з його власним життям, що витiсняло всякi iншi думки. Але часами, несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiтав до нього давно забутий голос: Iзгадай мнi, мiй миленький, Два рази на днину, А я тебе iзгадаю Сiм раз на годину... Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав. Фудульна Палагна, що звикла шiсть день на тиждень робити i тiльки в свято одпочивала, пишаючись красним лудiнням, сердито дорiкала за його примхи. Але вiн гнiвавсь: - Заткнися. Пазь лиш своє i дай менi спокiй... Вiн сам сердивсь на себе: "Нащо воно?" - i винувато йшов до худоби. Приносив їй хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася до нього його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i разом з сiллю лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свiжого гною знову вертали втрачений спокiй i рiвновагу. В кошарi його обливало цiле море овець, таких маленьких, круглих. Вони знали господаря свого, сi барани i ягницi, i з радiсним беканням терлись до його нiг. Вiн запускав пальцi в пухнату вовну або з батькiвським почуттям брав на руки ягня - i дух полонини вiяв тодi над ним та О кликав у гори. Ставало спокiйно i тепло на серцi. У сьому була Iванова радiсть. Чи вiн кохав Палагну? Така думка нiколи не займала його голови. Вiн Єазда, вона Єаздиня, i хоч дiтей у них не було, зате була худiбка- чого ж ще бiльше? На добрiм хазяйствi Палагна набралась тiла, стала повна й червона, курила люльку, як Iванова мати, носила пишнi шовковi хустки, а на воластiй шиї блищало у неї стiльки намиста, що челядь з заздрощiв аж розсiдалась. Вони їздили разом до мiста або на храм. Палагна сама сiдлала свого коня i закладала червоний постiл в стремено так гордо, неначе всi гори належали тiльки до неї. На храмах були люди та далекi роди, пiнилось пиво, лилась горiлка, злiтались усякi новини з далеких гiр, Iван обiймав молодицi, Палагну цiлували чужi чоловiки - ото диво яке! - i вдоволенi, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот. До них теж приїздили чеснi Єазди в гостину. - Слава Iсусу. Як жiнка, маржинка, ци дужi? - Гаразд, як ви?.. Засiдали за мережаний стiл. тяжкi в своїм овечiм убраннi, i споживали вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик. Так йшло життя. Для працi - буднi, для ворожiння - свято. На святий вечiр Iван був завжди в дивнiм настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, вiн все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл та пiд столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова, блеяв вiвцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одiгнати звiра й вiдьом, а коли червона од метушнi Палагна серед курива того ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила скоштувати голубцi, сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили, перед якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi стравою миску, а в другу сокиру i виходив надвiр. Зеленi гори, убравшись у бiлi гуглi, прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав срiбним мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Iван простягав руку у сю скуту зимою безлюднiсть i кликав на тайну вечерю до себе всiх чорнокнижникiв, мольфарiв, планетникiв всяких, вовкiв лiсових та ведмедiв. Вiн кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi горiлки, на вечерю святу,- але вони не були ласкавi i нiхто не приходив, хоч Iван спрошував тричi. Тодi вiн заклинав їх, щоб не з'являлись нiколи,- i легко зiтхав. Палагна чекала в хатi. Вогонь в печi лежав втомившись, тихо дрiмаючи жаром, страви спочивали на сiнi, рiздвяна мирнiсть спливала з темних куткiв, голод тягнув до їжi, але вони ще не смiли сiсти за стiл. Палагна поглядала на чоловiка - i в згодi вони разом згинали колiна, благаючи бога, щоб припустив до вечерi тi душi, що їх нiхто не знає, що пропадом пропадають, бутанами побитi(29), дорогами покалiченi, водами потопленi. Нiхто за них не згадає, анi встаючи, анi лягаючи, нiхто не згадає, дорогою йдучи, а вони, бiднi душi, гiрко пробувають у пеклi, чекаючи вечора святого... I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка, а душi нагло померлих невидиме сiдають на лави. - Продуй перше, нiж маєш сiсти! - вимагала вiд Iвана Палагна. Але вiн знав i без неї. Старанно продмухував мiсце на лавi, щоб не привалить яку душу, i засiдав до вечерi... На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небi ясно горiли зорi, люто трiщав мороз, а сивий бог йшов босонiж по пухкому снiгу i тихо одхиляв дверi кошари. Прокинувшись вночi, Iван наслухав i, здавалося, чув, як лагiдний голос питає маржинку: "Ци ти, худiбка, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе Єазда?" Радiсно блеяли вiвцi, веселим риком обзивались корови - Єазда доглядає їх добре, сумлiнно, поїть, годує i навiть нинi вичесав шерсть. Тепер пан-бiг напевно обдарує його новим приплодом. I бог давав приплiд. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались. Палагна вiчно заклопотана була своїм ворожiнням. Палила помiж маржиною ватру, аби вона була свiтуча, красна, як боже свiтло, аби до неї не мав приступу злий. Вона робила, що тiльки знала, аби худоба була така тиха, як корiнь в землi, така манниста, як у потоцi вода. Вона так нiжно промовляла до неї: - Ти меш годувати мене i мого Єазду, а я тебе буду шанувати, щоб ти легко спала, щобис рiдко рикала, щоби тебе чередiнниця не пiзнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урiк... Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потiк.