9
гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав ноги, неначе
рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось вiн вже близько,
зiгнувся удвоє, бiжить -i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру.
- Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не
бачив.
Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув
назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу
хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн кинув кресаню
на землю. Вiтер зараз звiяв її в долину i пiдхопив на головi в Юри довге
волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у руцi, i крикнув у
синiй клекiт:
- Стiй! Я тебе не пускаю!..
Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу.
- Ой! - закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори.
Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього, як у
гнiздi гадюки.
- Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я
заклинаю вас, громи й громовенята, тучi i тученята, я розганяю тебе,
фортуно, налiво, на лiси й води... Iди рознесися, як вiтер по свiтi...
Розсядься i розситися, ти тут сили не маєш...
Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом i почала завертати
направо, понад царинки.
- Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'є сiна...
Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли у
нього. Коли хмара направо - то й вiн направо, хмара налiво - i вiн налiво.
Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром, махав руками, грозив цiпком. Вiн
вився, як в'юн, по горi, завертаючи хмару, моцувався iз нею, спирав...
Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з
очей, здiймав руки угору i заклинав Вiтер розвiяв його кептар та бив у
груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над
головою, готова впасти, а вiн, залитий потом, ледве переводячи дух,
метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили вже
слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос, дощ залива очi, хмара
перемагає, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок:
- Стiй!..
I хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь на
заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одчаєм знесилля i вже просила:
- Пусти! Де ся подiну?
- Не пущу!
- Пусти, бо гинем! - кликали жалiбно душi, згинаючись пiд вагою
переповнених градом мiшкiв.
- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у провалля,
куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони не
долiтають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе...
I дивна рiч - хмара скорилась, покiрно повернула налiво i розв'язала
мiшки над рiкою, засипаючи густим градом зарiнок. Бiла завiса закрила
гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось i глухо шумiло. Юра
упав на землю i важко дихав.
А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче у
снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце,
коли нагнулась над ним з турботним питанням:
- Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого?
- Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо... Ади! Я одвернув бурю...
I простяг руки до неї...
Так Палагна стала любаскою Юри.