11
але чув холод i зловiсне
дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.
- Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик
кохання i муки.
- Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
звiдти.
Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве
ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до
гострої скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман
бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий
голос:
- Iва-а!..
- Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила
за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь,
одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою
в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить. як птах,
пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що
стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що
скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його
життя...
Другої днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.