12
димом.
Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було
весело й тiсно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєнi думки його
ворушили, безперестанку мiняючи вираз. В пiднятому кутику вуст немов
застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий
цвiт...
При сiнешнiх дверях вже цiлувались.
- А на ким висиш?
- На Анничцi чорнявiй.
Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але десятки рук випихали її з
тiсної юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:
- Йди, дiвонько, йди...
I Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при
загальних радiсних криках.
Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились
скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.
Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть
смертельне свiтло i затертись образ мерця, вони охоче йшли цiлуватись,
байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок.
Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумної трембiти,
що все ознаймляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi.
Палагна не голосила бiльше. Вже було пiзно i треба було прийняти
гостей.
Веселiсть все розпалялась. Робилось душно, люди прiли у кептарах,
дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже
псувався. Всi говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповiдали свої
пригоди i реготались. Махали руками, гупали один одному в спину i моргали
на челядь.
Тi, що не мiстились у хатi, розклали на подвiр'ї вогонь i справляли
коло нього веселi грища. В сiнях згасили свiтло, дiвки дико пищали, а
парубки душились од смiху. Забава трясла стiнами хати та била хвилями
зойку в спокiйне ложе мерця.
Жовтий вогонь свiчок притьмився в густому повiтрi.
Навiть старi приймали участь в забавi. Безжурний регiт трусив їх сивим
волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилi пеньки зубiв. Вони
помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтiли.
Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жiночий вереск роздирав вуха,
гримiли ослони, зрушенi з мiсця, i стукались в лаву, де лежав мрець.
- Ха-ха!.. Ха-ха!..- котилось од покутi до порога, i цiлi ряди людей
згинались од смiху удвоє, придушивши руками живiт.
Серед писку i глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом
згукiв.
- Що має молоти? - завзято вигукував мельник.
- Маємо кукурудзу...- пхались до нього дiвки, i сварились мiж собою
жиди, прилiпивши довгi бороди з клоччя.
Тугий скруцак з рушника, мокрий i замашний, гатив з лускотом в спини
направо й налiво. Вiд нього тiкали, серед реготу й крику, перекидаючи
стрiчних, збиваючи пил i псуючи повiтря. Помiст двигтiв у хатi пiд вагою
молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе
ще грала загадкова усмiшка смертi.
На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на
перевiз.
Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.
Жовтень 1911, Чернiгiв